ЛІКВІДАЦІЯ ПОГОНСЬКОГО МОНАСТИРЯ РАДЯНСЬКИМИ УРЯДОВИМИ СТРУКТУРАМИ В 1945–1953 рр.

Анотація

У науковій статті автори розкривають історію найбільшого паломницького центру Покуття – Погонського чоловічого монастиря чину Святого Василія Великого. Нині відсутні наукові дослідження, які б висвітлювали історію храму. Предметом статті є умови, хронологія, нормативна база та реалізація радянською владою закриття Погонського монастиря у процесі ліквідації УГКЦ, 1946 р. Мета статті – розкрити заходи радянських урядових структур, спрямованих на інкорпорацію даної цер­ковної організації у лави Російської православної Церкви. Основою джерельної бази виступають, передусім, матеріали з фондів Державного архіву Івано-Франківської області.

Погонський монастир було зачинено остаточно 12 березня 1947 р. Простежуються два напрями поведінки монахів Погоні після закриття монастиря. Першу групу отців можна асоціювати з позицією священика Іллі Штоґрина. Він пристав до Ініціативної групи, прийняв православ’я та почав об­слу­говувати Погонську церкву після березня 1947 р. аж до її закриття у 1950-х рр. Іншу частину отців можемо умовно асоціювати з погонським ченцем – Степаном “Софроном” Дмитерком. Ця група, збе­рі­гаючи вірність УГКЦ, із часом переходить в підпілля, виховує нове покоління греко-католицького духо­венства. Саме “позиція Софрона Дмитерка” матиме більшість серед монахів Погоні, а його учень та ви­хованець – о. Никодим Гуралюк у часи національної державності відновив паломницький осередок у Погоні.

Після закриття Погонського монастиря, на його місці спершу діяв військовий гарнізон, а потім постав Погонянський психоневрологічний інтернат, який функціонує неподалік монастиря понині. Дане дослідження є лише малим фрагментом тривалої історії монастиря, яку ще слід висвітлити у прийдешньому.

Ключові слова: Погонський монастир, УГКЦ, Львівський псевдособор, Покуття, антицерковна політика, націоналізація, радянський режим, репресії.