ФІЛОСОФІЯ ВИШИВАНКИ В МУЗИЧНОМУ КОДІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: РЕПЕРТУАРНА СПАДЩИНА КОМПОЗИТОРІВ І НАЦІОНАЛЬНІ ШЕДЕВРИ

Анотація

У статті розглянуто музичний код української культури як інструмент акустичної репрезентації етноідентичності, в якому інтонаційні формули, ритмічні структури та ладо-гармонічні засоби функціонують як знакові елементи культурної пам’яті. Здійснено порівняльний аналіз структурних рис української вишивки й музичного твору: обидві системи характеризуються модульністю, симетрією, варіативністю та семантичним навантаженням. Простежено культурно-філософські паралелі між орнаментом як візуальним текстом і музикою як звуковою формою національного архетипу. Автор звертається до явища синестезії як до універсального механізму міжмодального культурного мислення, що забезпечує взаємозв’язок між тембром у музиці й кольором у вишивці, емоційною функцією художнього твору та ментальним сприйняттям символу. У контексті аналізу репертуарної спадщини українських композиторів акцент зроблено на таких постатях, як Станіслав Людкевич, Микола Леонтович, Мирослав Скорик, Євген Станкович. Їхні твори розглядаються як зразки національного музичного мислення, в яких акустичні елементи пронизані етнокультурним змістом. Окрему увагу приділено феномену «Пісні про рушник» Платона Майбороди на слова Андрія Малишка - пісні, що набула значення акустичного символу української ідентичності, де рушник постає як носій емоційної пам’яті, а музична форма, як засіб її трансляції. Стаття також аналізує прояви української культурної семіотики у хоровому, симфонічному й інструментальному репертуарі, в медіа-мистецтві й етнодизайні. Через зіставлення вишиванки та музики як паралельних систем культурної комунікації обґрунтовано їхню роль у збереженні національного коду, особливо в умовах війни. Робота має міждисциплінарний характер, поєднуючи методи філософії культури, музикознавства й мистецтвознавства, що дозволяє поглибити розуміння механізмів репрезентації ідентичності в українському мистецтві.