ОСОБЛИВОСТІ ТЕХНІКИ МУРУВАННЯ І АРХІТЕКТУРНИХ ФОРМ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО ЗОДЧЕСТВА (Х–ХIV ст.)

Анотація

У статті простежено еволюцію кам’яного та цегляного мурування у Галицько-Волинській Русі впродовж Х–XIV ст. На Прикарпатті каміння як будівельний матеріал використовували від VIII ст. (оборонні роботи хорватів). Спершу зведені споруди Х–ХІ ст. мали центричну композицію, яка згодом значною мірою сприяла розвиткові галицької, а далі – української монументальної архітектури. Незалежна школа цегельного будівництва, яка має деякі спільні риси з київською архітектурою того часу, простежується в закарпатських будівлях Х–ХІІ ст. Виявлені особливості староруської білокам’яної техніки дуже відрізняються від тих, які використовують при будівництві в романській Європі. На основі схожості білокам’яної техніки і так званої кавказької техніки робиться висновок про її запозичення з Закавказзя. Проблеми часу вжитку кам’яного будівництва в Давній Русі дискусійні. Та авторам вдалося датувати низку волинських церков та пов’язати цей процес з будівничою активністю князя Романа Мстиславовича наприкінці ХІІ ст. Встановлено особливості волинських (так званих вандинських) і галицьких (хрестових) систем цегельної в’язки, за якими читається участь майстрів названих реґіонів у будівництві окремих будівель з цегли ХІІІ–XIV ст. Аналіз методів та розмірів виготовлення цегли дозволяє зробити висновок про вузькореґіональний характер її вдосконалення і стандартизації.