Становлення Та Розвиток Конституційно-Правової Відповідальності На Українських Землях У Литовсько-Польську Добу

Анотація

У статті досліджено особливості генезису та подальшого розвитку консти­туційно-правової відповідальності на українських землях у Литовсько-Поль­ську добу. На авторське переконання, під час Литовсько-Польської доби на укра­їнських землях основні управлінські тенденції та джерела права цього періоду вплинули і на формування та розвиток інституту конституційно-правової від­повідальності на українських землях. До таких особливостей досліджуваного виду відповідальності варто віднести цілу низку особливостей. Першою з них стало поєднання централізації та децентралізації у сфері позитивної конститу­ційно-правової відповідальності та реалізації державної політики між Великим князем литовським та місцевими князями у XIV ст. При цьому, взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Місцеві князі мали широку автономію у внутрішніх справах, але, на вимогу Великого князя, повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину. Отже, централізаційні тенденції відповідальності стосувалися Великого князя литовського і зводились до позитивної відповідальності за військово-оборонну сферу та загальнодержавні податки. Що ж стосувалось децентралізаційних за­сад відповідальності, то це була сфера місцевих князів, яка зводилась до широ­ких внутрішніх повноважень на підконтрольних їм землях.

Другою суттєвою рисою стала централізація владних повноважень та зростання ролі конституційно-правової відповідальності Великого князя на протязі XV ст. з одночасним звуженням обсягу повноважень та відповідальності місцевих князів. Зокрема, Привілей 1434 р. остаточно закріпив втрату держав­ницьких прав місцевих князів і перетворив їх на підданих Великого князя.

Третьою рисою став перерозподіл засад позитивної конституційно-право­вої відповідальності на станово-представницьких засадах, пріоритет колегіаль­ної (колективної) відповідальності над одноосібною. Це проявлялось у тому, що наприкінці XV ст. століття розширилася компетенція панів-ради, яка формува­лася з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяла спочатку при ньому як дорадчий орган. Зокрема, за привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зовніш­ньої політики, видання й скасування законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків із державної скарбниці, судових рішень. При­вілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкори­тися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою - з правом оголошувати війну включно. Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган. Становлен­ня сейму, як представницького парламентського органу, тривало до середини XVI ст. Якщо спочатку на сейми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, то з 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту.

Четвертою рисою досліджуваного періоду стало розширення повноважень та конституційно-правової відповідальності Сейму Речі Посполитої за законо­давчу діяльність та міжнародні відносини з одночасним звуженням обсягу такої відповідальності щодо Короля Речі Посполитої за Люблінською унією 1569 р.