Демократія: найгірша форма політичного режиму чи найкраща за умов ефективної реалізації?

Анотація

У статті досліджується парадоксальна оцінка демократії Вінстоном Черчиллем як «найгіршої форми правління, за винятком усіх інших», аналізуючи умови, за яких демократичний режим перетворюється з потенційно вразливої системи на оптимальний механізм суспільного прогресу. Ефективність демократії не є абсолютною характеристикою, а залежить від трьох взаємопов’язаних передумов: рівня обізнаності населення, розвиненості правосвідомості та правової культури, а також економічного матеріального забезпечення громадян. Дослідження спирається на праці українських науковців, зокрема М.С. Яременка щодо концепції войовничої демократії, яка демонструє механізми самозахисту демократичних інститутів від внутрішніх загроз через превентивні заходи, та В. Загурської-Антонюк про солідарну демократію ЄС як модель колективної стійкості в умовах геополітичних викликів. Аналізуються як переваги демократії – участь народу у владі, механізми саморегуляції, плюралізм думок і контроль над владою, так і її недоліки – повільність прийняття рішень, ризики популізму, маніпуляцій та «тиранії більшості». Особлива увага приділяється ролі освіти у формуванні критичного мислення та медіаграмотності громадян, правової культури як бар’єру проти хаосу, а також економічної стабільності як інструменту запобігання радикалізації та корупції. Український контекст актуалізує необхідність системного розвитку цих трьох стовпів демократії в умовах суспільної трансформації та воєнних викликів. Стаття доводить, що демократія є не готовим ідеалом, а постійним проєктом самовдосконалення суспільства, де кожне покоління свідомо обирає між пасивним споживанням політичних гасел і активною побудовою справжнього народовладдя.