Роль інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації кримінально-правової політики

Анотація

У статті з’ясовано межі та форми суб’єктності інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації кримінально-правової політики. Показано, що поширена державоцентрична модель, яка відносить ці інститути до учасників, а не суб’єктів політики, не пояснює наявних практик, у яких представники громадськості впливають на добір суддів, беруть участь у вирішенні кадрових питань поліції та ініціюють кадрові наслідки через розслідування. Обґрунтовано, що суб’єктність інститутів громадянського суспільства слід вимірювати не інтенсивністю їх залучення, а часткою владного рішення, яку їм передано, і за цим критерієм виокремлено три режими участі - вплив, співучасть у рішенні та заміщення держави. Установлено, що у формуванні політики переважає режим впливу: рішення громадських рад мають рекомендаційний характер і є обов’язковими лише для розгляду, а публічні консультації обов’язкові процедурно, але не за результатом. Натомість у реалізації політики участь громадськості в поліцейських комісіях і особливо діяльність Громадської ради міжнародних експертів при доборі суддів Вищого антикорупційного суду, наділеної вирішальним голосом, становлять співучасть у рішенні; зіставлення цієї ради з Громадською радою доброчесності показує, що результативність участі визначається обсягом переданого владного повноваження. Аргументовано, що антикорупційний сегмент політики є зоною максимальної суб’єктності громадськості, тоді як заміщення нею держави («гібридизація») є не вершиною суб’єктності, а її патологічною формою, що послаблює і державу, і її «наглядачів».