Філософсько-педагогічні рефлексії Лесі Українки

Анотація

Наукова новизна цього дослідження полягає в аналізі еволюції філософсько-педагогічних поглядів української поетеси Лесі Українки, що відображають зміну її світоглядних орієнтирів і морально-духовних ідеалів: від національно зосередженого до загальнолюдського бачення, від філантропічних мотивів до модерністського осмислення реальності; та актуалізації представлених ідей у контексті сучасних освітніх викликів. Дослідницькі пошуки авторів дозволяють констатувати, що у її працях домінують й утверджуються людські мрії про необхідність єдності краси природи і людини, гармонізації людських відносин на основі духовності і свободи. Значній кількості поетичних і прозових творів видатної мислительки притаманне некласичне мислення в аналізі буття рідного народу, історико-філософське усвідомлення його місця і ролі у загальнолюдському контексті. У такому розумінні рефлексії Лесі Українки набувають високого гуманістичного смислу, вони оповиті романтикою, значною мірою образною міфотворчістю (особливо яскраво це помітно у драматичному творі «Лісова пісня» та ін.). У дослідженні також презентовано суспільно-державницькі ідеї відомої громадської діячки, яка доводить, що національне і соціальне визволення можливе лише за умов рішучих дій найбільш свідомих верств народу. Обґрунтовано, що шлях свободи, незалежності є надто важким, суперечливим, довготривалим процесом, але саме він веде до утвердження самостійності, самобутності, державності. Зазначено, що філософські смисли Лесі Українки характеризуються душевно-духовними, морально-естетичними контекстами; при цьому ці контексти у своїй основі втілюються передусім у рідному слові, яке поетеса називає «вогнистим», бо воно запалює до добра, краси, істини чистих духом людей, що здатні випромінювати це світло. Доведено, що культурно-освітні, науково-педагогічні рефлексії Лесі Українки носять як дидактичний, так і виховний характер, в основу їх покладено «філософію серця», яку започаткував геніальний український філософ і педагог – Григорій Сковорода. З’ясовано, що спадщина Лесі Українки має наукову та культурну значущість, формуючи філософську та педагогічну традицію України.